6. Але Бог, що втішає покірних, дав нам утіху появою Тита,
7. І не лише появою його, але й утіхою, котрої він зазнав од вас, переповідаючи про вашу старанність, про ваші плачі, про вашу ревність за мною, то я ще більше радів.
8. А тому, якщо я завдав вам жалю Посланням, не шкодую, хоч, було, пожалкував; оскільки бачу, Послання те якраз завдало вам жалю, а втім, на певний час.
9. Тепер я радію не тому, що ви зажурилися, а тому, що зажурилися на каяття; бо зазнали журби заради Бога, аж так, що ні в чому не зазнали від нас шкоди.
10. Бо скорбота заради Бога спричиняє непохитне каяття для порятунку, а скорбота світська спричиняє смерть.
11. Бо те саме, що ви зажурилися заради Бога, подивіться, яку спричинило у вас старанність, які виправдання, яке обурення на вияв гріха; який страх, яке бажання, яку ревність, яку відплату! У всьому ви показали себе чистими у цій справі.
12. Отож, якщо я писав до вас, то не заради того, хто образив, і не заради ображеного, але щоб вам відкрилося піклування наше за вас перед Богом.
13. А тому ми маємо втіху від вашої втіхи; а ще більше зраділи ми радістю Тита, що ви всі заспокоїли його духа;
14. Отож, я не залишився в соромі, якщо чимось про вас хвалився перед ним; але так, як ми повідували вам всю істину, так само й перед Титом похвала наша виявилася справжньою;
15. І серце його вельми прихильне до вас, коли згадує про послух всіх вас, як ви прийняли його зі страхом і трепетом.