2. Мов про свої сини, згадують вони про жертівники свої, і дуброви свої та зелені дерева по горбах високих.
3. Ой оддам же я гору твою в полі, твоє майно, усї твої скарби на луп, і всї висоти твої - за гріхи в усїх межах твоїх!
4. І ти сама лишишся без наслїддя твого, що я надїлив тобі, й віддам тебе в неволю ворогам твоїм у землю, що її не знаєш, бо ви розпалили огонь гнїву мого; він горіти ме невгасимо.
5. Так говорить Господь: Проклята людина, що вповає на людей, і робить тїло опорою своєю, а серце її цурається Господа.
6. Вона буде, як билина в степу, й не діжде собі добра; жити ме на сухих місцях у пустинї, на землї солоній, безлюдній.
7. Благословен чоловік, що вповає на Господа, що його надїєю Господь.
8. Він - мов те дерево, посаджене над водою, що простягає своє коріннє до потока: Не боїться воно жари, листє його зеленїє; байдужне воно й під сухолїттє; не перестає родити нїколи.
9. Лукаве над усе в сьвітї серце людське й ледаче; хто його зміркує?
10. Я, Господь, я тілько зазираю в серце, вивідую нутро, щоб відплачувати кожному по його ходах, по плодам учинків його.
11. Мов та куропатва, що висиджує яйця чужі, що їх не знесла, так і той, хто придбав достаток, та не на правій дорозї. У половинї віку свого втеряє його, і при концї свойму покажеться дурним.
12. О, місцем нашого осьвящення є престол слави, вознесений з давен давнезних!